Вторник, Ноябрь 21, 2017
   
Text Size

               Успешные от неуспешных, счастливые от несчастливых,   богатые от бедных, здоровые от больных отличаются лишь одним–

МЫШЛЕНИЕМ.

            Именно оно помогает им выбрать правильный путь, правильные методы и действия, приводящие к желаемой цели.

Из статьи "5 ОСНОВНЫХ ПРИНЦИПОВ успешности Ароматерапии в вашей жизни"

ЗВУК 1: ПАМ’ЯТАЙ, МОЯ ДИТИНО!

ремонтненский район ростовской области
строительная компания стройремкомпани.

Родительская категория: МОИ ЗВУКИ Категория: МОИ ЗВУКИ

preview

 

…Оксана в селі вважалась сиротою. Батька в живих не було, лише мати, а відповідно, не було ні захисту, ні добробуту, ні статусу серед людей.

Немає батька, отже, сирота. А якщо сирота, якщо дівчина без гідного посагу – то й наречена зовсім не завидна, не вищого, та навіть і не першого гатунку.

На гарну партію, на хлопця з заможної родини розраховувати – справа безперспективна.

Адже і тоді, і тепер, молоді люди мріють про кохання, а старші люди шлюбом своїх дітей нерідко намагаються зміцнити матеріальне становище родини, збільшити капітал, приєднати гроші до грошей, владу до влади, можливості до можливостей.

Андрон Наконечний був гарним тямущим парубком з заможної сім՚ї. В батька було чималенько землі, свій баштан, своя пасіка, худоба, птиця, міцне господарство. По народженню і батькових статках міг би вирости хлопець і сватати найкращу дівку в селі, на яку б лише око поклав.

Але, поки хлопець підростав, сталася біда. Одного дня його права рука потрапила між спицями в колесо, переламалась і правильно не зрослася. З часом стала всихати, не працювала, лише пальці ворушились, і звичайної чоловічої роботи виконувати не могла.

Куди лишень не звертався батько Андрона Матвій, до усіх лікарів і знахарів в окрузі вивозив сина, ніяких грошей не шкодував, але біда так і залишилась бідою. І хлопець залишився калікою

І що з того, що гарний собою та розумний, що батько заможний і господарство міцне? Каліка є каліка. Кому потрібен чоловік, не годний до роботи? Хто захоче для своєї доньки такого нареченого, не вищого, і навіть не першого гатунку?

Хіба що удовиця, чию доньку-сироту, хоч дівчина гарна і працьовита, завидні наречені стороною оминають, а видавати заміж треба?

Як там вже відбувалось те сватання, тепер вже ніхто не розкаже, але побралися сирота без батька Оксана і сухорукий Андрон, і стали жити родиною.

Андрон був не лише привабливим і розумним парубком. Його мудрий батько, розуміючи, які перспективи буде мати в житті його найменший син-каліка, дав хлопцеві максимально доступну його батьківським можливостям освіту.

 А син виявився до наук здібним, тямущим, сучасно і прогресивно мислячим. Він навчився дуже гарно писати лівою рукою, днями і ночами читав різні книги, цікавився знаннями з різних галузей. А люди грамотні, не тільки високоосвічені, а навіть просто писемні, в ті часи були великою рідкістю і користувались серед громади неабиякою повагою і авторитетом.

І отримала сирота Оксана собі в чоловіки не лише каліку сухорукого, а людину грамотну, освічену, поважну і авторитетну.

Можна скільки завгодно вести дискусії, що найбільше робить шлюб і кожного з подружжя щасливим? Наявність чого: грошей,  кохання, дітей, соціального статусу, взаєморозуміння, поваги? Сперечатись можна довго, у кожного своя правда, свої пріоритети, свої версії та аргументи. Скільки родин – стільки і варіантів.

Кохання між цим чоловіком і цією жінкою не було. І ніколи воно так і не з՚явилось. У кожного з них глибоко в серці навічно зачаїлися нездійснені мрії про того єдиного і про ту єдину, з якими ніколи не судилося бути разом.

Але з՚явились спільні клопоти і справи, спільні проблеми, спільні втрати і радості, спільні діти. Подружжя притерлись один до одного, призвичаїлись, і стали жити, як усі, як більшість людей навколо жили тоді, живуть і тепер.

Андрон служив в повіті на державній посаді, отримував солідну зарплатню царськими карбованцями, грамотно, по сучасній своєму часу науці вів родинне господарство. Регулярно виписував наукові журнали, відвідував виставки і різні тематичні заходи, мав багато реманенту, інструментів, пристроїв, запроваджував новітні інженерні та агрокультурні технології.

Став навіть більш заможним, ніж його батько, міцним господарем, куркулем, як назвуть його пізніше, і за що прийдеться йому заплатити по найвищій ціні. Але, то буде ще через багато років.

Оксана як вправна господиня, займалась жіночою роботою, була охайна, працьовита, хіба що трохи клишонога і не дуже усміхнена. За якийсь час на світ з՚явилось четверо дітей. Турбот у жінки було по самі вінця, лишень встигай.

Одного разу поїхав Андрон з дружиною на черговий ярмарок. Великі ярмарки були важливими подіями в ті часи. В одному місці можна було вигідно продати свій товар, якщо ти ремісник, або урожай, якщо селянин. Тут же ж скупитися усім, що потрібно для господарства і родини.

Їхали далеко,  тяжко навантаженими возами, проводили в дорозі і торгівлі по декілька днів. Діти зазвичай залишались під наглядом когось зі старих батьків.

…Ми, ті, хто живе в двадцять першому столітті, коли цілодобово під рукою є численні засоби отримання інформації і зв՚язку, служби порятунку і швидкої медичної допомоги, нерідко ідеалізуємо минулі часи.

Нам здається, що тоді не лише повітря було чистішим і продукти більш натуральними, а все життя було простішим, легшим, менш драматичним і напруженим. Що нам зараз емоційно, психологічно і фізично тяжче, ніж людям попередніх поколінь. Що ми любимо своїх дітей сильніше, переживаємо втрати глибше, відчуваємо біль гостріше….

Коли Андрон з Оксаною повернулись з успішного ярмарку, в своїй хаті вони знайшли…

Як це описати?

Які слова підібрати?

Як реально зрозуміти, або хоча б уявити, що вони могли відчувати в той момент?

В своїй хаті вони знайшли чотири маленьких труни… і в них усіх своїх чотирьох дітей…. мертвими… готовими до поховання…

Скарлатина…

У 1906 році  для людей села Попівка Карлівського повіту Полтавської області це був вирок. Як і для людей з тисяч інших сіл і містечок. Швидкий, жорстокий, нещадний і однозначний вирок.

Сучасні жінки народжують мало дітей. Завагітніти для багатьох  – це майже подвиг. Поява кожної дитини – подія надзвичайного значення. Багато клопоту, витрат, уваги, розголосу. Багатьом здається, що раніше жінки народжували легше, за дітей хвилювались менше, переживали слабше, втрачали простіше, не те, що зараз.

Втрата однієї дитини – завжди, у всі часи, це неймовірна трагедія для матері, для всієї родини.

А втрата чотирьох дітей в один день?

А раптова втрата усіх, що були, до останнього?

Оксана немов закам'яніла. Вона не кричала, не плакала. Холодна, безкровна, мов нежива, вона враз почорніла лицем і постаріла на тисячу років. Вона подовгу стояла, вчепившись пальцями в маленьку труну так міцно, що вони біліли, як в мерця, і невидячими очима не відриваючись дивилась на дитяче личко.

Потім переходила до іншої труни, так само вчеплювалась пальцями в дошку, і довго стояла з засліпленими горем очима, ніби десь у середині себе вона нелюдськими зусиллями намагалась хоч когось відібрати у смерті.

Її намагались відірвати від трун, відвести в сторону, відволікти. Але, нікому це не вдалося. Ні в кого не вистачило сили розімкнути її побілілі пальці і відірвати її від дітей.

Усі навколо, дивлячись на розчавлену нелюдським горем жінку, боялись за її розум. Ніхто не уявляв, як вивести її з такого стану, чим допомогти, чим розрадити, які слова сказати, за яку надію зачепитись.

Після поховання родичі намагались не залишати Оксану одну. З нею постійно хтось був поряд, розмовляли, допомагали по господарству. Вона не говорила, не реагувала, не їла. Просто сиділа в кутку і весь час дивилась перед собою спустошеними очима, ніби бачила перед собою не цей, а якийсь зовсім інший світ, бо цей світ для неї вже більше не існував.

Пройшов якийсь час, родичі вже не могли бути біля неї, у кожного були свої клопоти і справи. А Оксана, все в тому самому неживому стані почала, як механічна лялька, без слів, емоцій і реакцій, виконувати просту хатню роботу. І всі сподівались, що потроху, помаленьку, вона зможе повернутись до хоча б якогось нормального життя.

А в неї в голові була лише одна думка. Цей світ її більше не цікавив. Не було більше в цьому світі нічого, що могло б її втримати тут. Вона йому більше не належала. Не важливі були думки оточуючих, гріховність її власних думок і обміркованого плану також не мала ніякого значення і ваги.

Вона бачила лише один вихід з ситуації. Була лише єдина можливість припинити цей палаючий біль всередині неї. Бо кров більше не пульсувала в її жилах. Повітря більше не наповнювало її груди. Ніякі інші думки більше не з՚являлись у її мозку. Ніякі інші почуття більше не зачіпали її серце.

Біль.

Лише цей нестерпний, невимовний і невгамовний біль повністю панував в її тілі і душі.

Жорстокий, нещадний і однозначний.

Як скарлатина.

Вона лише чекала слушної нагоди. Щоб турботливі родичі не завадили їй здійснити її план  і піти туди, куди смерть повела за собою її маленьких янголяток. Де вона буде разом з ними і знову побачить, як вони граються, почує, як вони щебечуть до неї і дзвінко сміються.

Вона все підготувала. Вичекала момент, коли Андрон поїхав по справах, нікого не було поблизу. Узяла мотузку і пішла в сарай. Все налаштувала, перевірила на міцність, аби все вийшло напевне і з першого разу. Залізла на табуретку, наділа на шию петлю…

Всередині неї щось слабенько ворухнулось. Дуже слабенько так, майже непомітно. Оксана завмерла.

-         Не може бути! Та ні, здалося! Не може бути!

Жінка, затамувавши подих, стояла на табуретці з мотузкою на шиї. Пройшла безкінечна хвилина, дві, три. Нічого. Таки здалося. Вона знову почала прилаштовувати петлю на шию.

І раптом рух всередині неї повторився. Але на цей раз сильніше і вимогливіше. Жінка знову завмерла.

Чи не їй, тій, що виносила під серцем своїх чотирьох втрачених тепер назавжди дітей, не розуміти, не знати напевне, що означає цей поки що майже невловимий рух?

Якусь мить вона вагалась, розмірковуючи. Потім повільно зняла з шиї мотузку, похитнувшись, тяжко і незграбно злізла з табуретки, безсило впала колінами на земляну підлогу, закрила обличчя руками і, нарешті, з диким криком і виттям, випустила свій невимовний і нестерпний біль на волю.

Це була безмежна, безгранична, вселенська туга матері за своїми втраченими дітьми.

Але це була і перемога життя над смертю.

Це була надія, віра та любов, сильніше якої немає ні в цьому, ні в будь-якому іншому світі.

Не залежно від того, яке на дворі століття, в якій країні ти живеш, і  гаджет з якими можливостями є у тебе в кишені…

 … - І саме цьому непомітному і незначному в масштабі країни і планети, але неймовірно важливому для нас з тобою моменту, доню, ми завдячуємо усім-усім, що маємо. Ми завдячуємо йому своїм життям. Бо, якщо б цього не сталося, ні твоя прабабуся, ні бабуся, ні я - твоя мама, ні ти, ні твої майбутні дітки не мали б ніякого шансу.

Дуже важливо, доню, пам՚ятати, що ми в цей світ не звалилися просто з неба. А завдячуємо цим подарунком тим людям, про кого ми дуже мало знаємо і рідко  згадуємо. Не знаємо, як і де вони жили, як любили, як страждали, чому раділи, за чим тужили, про що думали, які приймали рішення в різних життєвих ситуаціях. Це дуже важливо знати і пам՚ятати.

- Мам, розкажи ще, ну будь ласка, ще що-небудь, що ти знаєш.

-   Обов՚язково розкажу, сонечко, обіцяю. Але, не сьогодні. Історія усього нашого народу непроста, нелегка і буремна. І історія нашої родини така ж непроста і неоднозначна. Я розкажу тобі, що знаю і пам՚ятаю, що мені в свій час розказали моя бабуся і моя мама.

І ти, дитино моя, пам՚ятай! І обов՚язково розкажи це моїм онукам і правнукам, коли прийде їх час. А зараз засинай. Бажаю тобі найсолодших і веселих снів. Сумних історій нам вистачить і в житті.

Далі буде… 

Ця новела - продовження ось цієї історії з першої книги

Если статья была для вас полезной и интересной, поделитесь ею в социальных сетях

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить

Комментарии  

 
Юлія Голубєва
# Юлія Голубєва 07.07.2017 17:02
Дуже зворушлива історія... до сліз. Чекаю на Вашу книгу♡
Ответить
 
 
Наталія Себа
# Наталія Себа 07.07.2017 17:25
.... ідентично, до сліз і з болем, тільки діток четверо знищили німці, а бабуся, вагітна татком, повернулась з поля додому....
Тато, як мужній чоловік завжди тримається, а мама розказуючи, плаче....
Однозначно !!!!! Треба пам'ятати і розказувати своїм діткам.
Ответить
 
 
Людмила Якимчук
# Людмила Якимчук 08.08.2017 16:29
Олюня, ПРЕКРАСНО!!! Все!!! І гарно підібрані слова, і історія, і мораль, і те, що з перших слів захоплюєшся і виникає нестерпне бажання дочитати до кінця... А ще (стосовно мене), твоі слова торкаються серця і відчувши цей дотик, розумію, що в них вкладена частинка твоєі душі, твого серця, твоіх знань та переживань .... і це ПРЕКРАСНО!!!! Це відчувається!
Ответить
 

Фраза дня

  Если вы никогда

не вдыхали

НАСТОЯЩЕЕ

эфирное масло,

то, вероятно,

 не представляете,

 что может сделать его запах

 с вашим сознанием,

 телом и психикой…

  Ди Трачи Регула

Оплата онлайн обучения и консультаций

knopka3

Подписаться на рассылку новостей

Видео блог

videoblog

 

Купить книгу

21362924 1942184875846961 75838764 n

 

Купить книгу

book2

 

Последние комментарии

Яндекс.Метрика